У Чортківському державному медичному коледжі навчається дуже багато талановитої молоді. Наші студенти вміють вразити спортивними досягненнями, милозвучним співом, колоритними танцями, відмінними успіхами у навчанні. Є і такі, що намагаються віднайти істину в слові, передати почуття на папері, виразити емоції в римі.

Охоче ділиться своїм власним творчим доробком Володимир Димида.

Автобіографія

Народився похмурої осені 17 жовтня далекого 1999-го року – відлік починається звідси. Місцем мого приходу на землю й проживання стало село Студінка Калуського району Івано-Франківської області. Формальна освіта почалася з нічим не примітної зовні сільської школи, де я провів дев’ять років. Але саме в школі й розпочалася моя «літературна дорога», з найменшого – з написання творів на уроках української літератури. І з найбільшого – уважного й схвального ставлення до мною написаного вчительки української мови й літератури, Тамари Степанівни. За це їй велика подяка, бо праця її була нелегка – писав я ще ті дивовижі. Але першовідкривачем світу нового й небуденного став мій дядько Іван, який вручив мені, семикласнику, книгу Пері О’Шонесі, яка й стала моїм першим кроком, першою з сотень прочитаних книг. А першим самостійно написаним, не в рамках уроків, стали простенькі віршики, що досі збереглися на останніх сторінках записників. І вірші ці бачило дуже мало людей, щоб перелічити їх буде забагато пальців однієї руки. Та це було в шкільні роки. Після закінчення школи доля закинула мене в Чортків, де я зараз і навчаюся. З часу написання мого першого вірша минуло багато років, змінилися сенси, форми, і слова, що в них подані. І досі б про них ніхто не чув і не знав, але завдяки певним людям, імена яких тут не подано, але які прочитають це і відчують свою причетність, процес виходу на новий рівень розпочався. Далі буде.

Ця стеля незламна й несхитна

Бо стелею є я сам

Я те, що мене тримає

І відпустити як - не знаю

Ти кажеш, що я так погибаю

Та хіба я сас цього не знаю?

Хіба не розумію, що ніколи не випростаюсь?

Хіба не знаю точно,

Що так мені й доведеться по життю блудити

Не бачити сонця ваших життів

Тільки собі під ноги дивитись

І лити солоні сльози

Які нічим не допоможуть

Які не врятують мені

І за це тобі дякую

Боже.

**********************************************************

Давай, розкажи мені

Чому в твоєму волосі

Самі тільки квіти зів'ялі

А не живі

Чому в твоїй руці

Спочиває уламок вікна

Яке ти була розбила

Одним своїм голосом

Куди зникла

Куди пішла

Та, що не знала смутку

Не чула про сум'яття

Куди поділися ті скелі

Що височіли стіною

Над твоєю душею

І головою

Море хвилюється

Листя на верховітті ледь вловимо

Тріпочеться

Невже тобі

І тобі

І вам

Всім

Разом

Все ще хочеться

Борсатися в цьому глечику

Повному молока

Щоб вийшла з нього сметана

Чи сенс до існування-жага до життя

Остання крапля

Немов тягуча смола

Була остання

Тримала вона умовну грань

На якій жив всесвіт

Грань

На якій трималося буття

От тобі й на

Така от метафора

Чи алюзія

В якій ти-ви-ми-я

Просто миша

Яка була

Якої не було

Якої нема

Яка хотіла, а може й змогла

Але закінчила так само

Як закінчується кожне життя