Нев'янучий квіт Петриківського розпису

( мистецько-просвітницька година)



Підготувала провідний бібліотекар
Лоренсон В. В


 Мета: 
ознайомити студентів із петриківським розписом;
поглибити знання про життєвий і творчий шлях українських мисткинь;
плекати у студентів естетику споглядання живописних полотен;
формувати ціннісне становлення до мистецтва.

Ведуча І: 1772 рік – це дата не створення Петриківки, а першої письмової згадки про неї. Саме того ж року жителі села Курилівки, що за 20 кілометрів від Петриківки, звернулися до кошового отамана Петра Калнишевського (тут були його зимівники) зі своєю бідою. Їхню церкву підтоплювали дніпровські води. І тоді з дозволу Калниша дерев’яну церкву перенесли до Петриківки, точніше – просто перекотили на дерев’яних котках. І перша письмова згадка про село – це прохання Калнишевського до вищого духовенства про освячення церкви на новому місці.  
  Отже, історія Петриківщини пов’язана з ім’ям визначної особистості – Петра Калнишевського, що близько 10 років обирався отаманом. Завдяки його турботам у дикому степу виростали нові села. Кажуть, що раніше у Петриківці художників зовсім не було. Кожна жінка в селі до великого свята заново білила хату і заново її розписувала.
  І жодна не вважала себе майстром, малювала, щоб гарно було  в оселі й надворі. Паперові ж кальовки робили взимку цілими сім’ями, а навесні все це мішками везли на базар. Продавали недорого, людям на радість – «стьожки» з квітковим орнаментом на оздобу печі, мальовки для стелі, мальовані рушники для стін. Замість фарби використовували кольорову глину та відвари трав. 

  Ведуча ІІ: У кожного майстра були свої секрети й свої орнаменти. Калина, мак, цибулька, півники, зозульки – усе, пов’язане з природою. А вона в цих краях неповторна: мальовничі береги річечки Чаплинки, притоки Орелі, розкидані довкола хутори з давніми назвами, козацькі могили, скіфські кургани, щоправда розпайовані і подекуди розорані.
  У 1958 році за ініціативою Федора Панко була створена фабрика петриківського розпису, що проіснувала до початку 2000-х років. За радянських часів на фабриці працювали близько півтисячі людей. Петриківські тарілки, скарбнички та інші сувеніри були візитівкою України, їх експортували до 80 країн світу. 
  В 2011 році фабрику було знищено: невідомі демонтували верстати та преси. 
    На сьогодняшній день близько 200 місцевих мешканців розмальовують тарілки у себе вдома. Також є центр народного мистецтва, в якому працюють чотири десятки майстрів.
    Традиції петриківського розпису передаються з покоління в покоління.
  Такі відомі майстри, як Ф.Панко, Н.Білокінь, К.Білокур, Марії Приймаченко Т.Пата, родина Вакуленко, створили безліч яскравих зразків декоративного розпису.

Дивосвіт Марії Приймаченко
 Ведуча ІІІ:  2009 рік оголошено ЮНЕСКО роком Марії Приймаченко. А ще в липні вийшов указ Президента про святкування 100-х іменин Марії Приймаченко.
Класичний набір тематичних заходів, які пройшли в Україні – створення документального фільму, Музею українського наївного мистецтва, спорудження пам'ятника народній художниці, карбування ювілейної монети, випуск в обіг поштової марки на честь події – навряд чи допоможуть наблизити її творчість до народу. Пересічний українець, на жаль, не знає, хто намалював фантазійних яскравих, химерних звірів і птахів, водночас як її ім'я стоїть поряд із іменами відомих митців - Матіса, Модільяні, Ван Гога. Саме робота Марії Приймаченко вміщена на обкладинці "Всесвітньої Енциклопедії Наївного мистецтва", де вона представлена як зірка першої величини.
Ведуча ІV:  Народилася в селі Болотня на Київщині, де і провела все життя.  Батько, Авксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих «головкатих» зображень.  Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання (сама    Марія Авксентіївна вбиралася у сорочки, вишиті власноручно).  Дитинство Марії Авксентіївни було затьмарене страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Авксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір — теж народний художник, він був її учнем і другом. 
Ведуча V:     Важкою і довгою була дорога, ще й у Києві не одразу знайшли школу.
«Намучилися. Брат уже й повертати вирішив, та я вперлася — вези. Приїхали до Лаври, а там на другий поверх треба піднятися. Сили вже нема. Стою і плачу, та чую: пісня лунає «Летить галка через балку», да так гарно співають, от на той спів я і пішла, — розповідала  художниця. — Піднялась, а там дівчата сидять, малюють. Ой Боже мой! Такі гарні краски. Я й кажу: «Дайте мені бумаги і красок». А Параска Власенко каже мені: «Як можеш — то берись, а не можеш — не берись». Та мені — аби пензля в руки. Взяла – і зразу рушник намалювала. Вони листок забрали і дали другий, усі дивляться, а я — тільки краски бачу та білу-білу бумагу, такої раніше і не бачила. Підійшов директор, подивився на мої малюнки, і каже: «Бачиш, який я високий, а з тобою я ще вищим став. Берем її. Ведіть її до кімнати оддихать». 
  Ведуча І:  У 1937 році малюнки Марії Приймаченко («Птах», «Коричневий звір» та інші) вразили відвідувачів першої міжнародної виставки у Франції (Париж). Серед тих, хто познайомився з живописом художниці, були — Пабло Пікассо, Марк Шагал, Луї Арагон. У Парижі Марію Приймаченко разом із Параскою Власенко та Іваном Гончаром нагороджують медалями.
Велика Вітчизняна війна у творах мисткині
  Відголоски того болю завданого Великою Вітчизняною війною ми не раз зустрічаємо в її роботах «Солдатські могилки», «Загроза війни», «Будь проклята, війна», «Замість квіток ростуть бомби», «Зорі дарю жінкам, що залишились одні. Пусть вони не забувають годи молодиє, що їх покрала війна. Будь проклята вона», «Квіти — перемозі. Засвітило сонце заплаканим матерям, які побачили своїх синів», «Букет нашій армії» та інших. 

Ведуча ІІ:  У чорні дні чорнобильської трагедії, як і в страшні часи війни, Марія рятувала свої картини. Вона розповідала мені про ті жахливі події, коли гнали худобу, «як у війну, цілу ніч їхали машини і світили фарами, і ніхто нічого не розумів...» 
  У творчість Приймаченко останніх років входять роздуми "про час і про себе", роздуми про людську долю. 1986 року вона створила вражаючу чорнобильську серію . Рідне село Марії Приймаченко знаходиться у 30-кілометровій зоні Чорнобиля, і серце художниці тисячами струн з'єдналося з долями близьких і рідних їй людей, що так чи інакше потерпіли від атомного лиха.... Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу.
Ведуча ІІІ:  У мистецькому арсеналі Марії Приймаченко немає "професійних хитрощів": вона малює на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовує гуаш, акварель. Перевагу віддає гуаші, бо саме ця фарба дає соковиту, щільну декоративно виразну пляму з чітким силуетом. Художниця спочатку веде лінію олівцем, якось недбало, "по-дитячому" окреслює контури зображення, а вже потім упевнено, вправно кладе колір. 
    У 1960- 1965 роках художниця натхненно працює над новим циклом - "Людям на радість", до якого увійшли роботи "Соняшник життя", "Синій вазон з квітами", "Голуб на калині", "Пава у квітах", "Лев". За цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка. "Роблю сонячні квіти тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі..." - так говорила про себе самобутня художниця.
  Ведуча ІV: Марія Овксентівна не тільки прекрасний художник, але й талановитий поет. Заримовані назви картин свідчать про її феноменальний хист малювати музику, малювати пісню. Приймаченко-поет реалізує себе у власних підписах до картин. Підписи ці легко запам'ятовуються. неначе вкарбовуються у пам'ять: "Три буслики у горосі живуть у нас і досі..." Зустрічаються і коротенькі примовки: "Куріпочки пляшуть і хліб пашуть", "Собачка Ада не боїться гада", "Ворон дві баби мав - обох обнімав", "Веснянки-роговички - веселії птички" та інші.
  Завдяки М. Стельмахові художниця звернулася до дитячої книжки. Письменник запропонував Марії Овксентіївні створити ілюстрації до своїх книжок, написаних для дітей: «Ой коники-сиваші» (1968), «Чорногуз приймає душ» (1971), «Що посієш — те й пожнеш» (1971). А ще вийшла книжка «Товче баба мак», текст до якої Марія написала сама (1970). Усі вони видрукувані видавництвом «Веселка». Книжки були перекладені трьома мовами (англійською, французькою та німецькою) і мали неабиякий успіх. Одна з них нагороджена дипломом 1-го ступеня.
Ведуча V:  Рід Приймаченків-митців продовжується. Найкращим учнем Марії Приймаченко був її син Федір - заслужений художник України, лауреат премії імені Катерини Білокур. Петро та Іван (онуки Марії Приймаченко) - молоді талановиті художники. Зокрема, у картинах Петра Приймаченка відчувається політ фантазії гідний рівня сучасних письменників-фантастів. У роботах його молодшого брата Івана більше романтики і поезії. Його жанрові картини дихають теплом, гумором і любов'ю до свого народу... 
  У 1966 році М. Приймаченко за цикл «Людям на радість» (1960—1966) удостоєна звання лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. У 1970 році їй присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України, а в 1988 році — почесне звання народного художника України. 
Останні роки життя
  У 1994 році М. О. Приймаченко була нагороджена Почесною відзнакою Президента України. Це перша нагорода від незалежної України і остання в її земному житті. Вісім років Марія Овксентіївна була прикута до свого ліжка. Та мені здавалося, що це ліжко — центр Всесвіту, і весь світ обертається навколо нього. Художниця малювала, складала свої підписи, приймала гостей з усього світу, цікавилася новинами, навчала і багато згадувала. 
  На 89 році життя (в ніч на 18 серпня 1997 року) відійшла від нас невтомна трудівниця української культури.  «Я, знаєте, не завидую ні на багатство, ні на гроші, я не завидую ні на що. Я роблю для людей. У мене в серці Бог, і треба, щоб у всіх людей був Бог. Роби людям добро, щоб люди жили, як квіти цвіли. Оце і все моє слово на світі!» 

Дивосвіт  Катерини Білокур 
Ведуча І : Точна дата народження не відома. Дослідники називають дату 25 листопада (день Святої Великомучениці Катерини). Батько, Василь Йосифович Білокур, був заможньою людиною, мав 2,5 десятин орної землі, тримав худобу. Крім Катерини, в сім'ї були два сини — Григорій і Павло.
У віці 6—7 років Катерина навчилася читати. На сімейній раді було вирішено  не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Малювати починає з ранніх років, однак батьки не схвалюють це заняття і забороняють ним займатися. Катерина продовжує малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль. Малює декорації для драмгуртку,створеного сусідом і родичем Білокурів Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина також грає на сцені цього театру.
У 1922–1923 рр. Катерина дізнається про Миргородський технікум художньої кераміки. Вона вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури — виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері.  У технікумі Катерині відмовляють через відсутність документа про закінчення семирічки.  Вражена відмовою, вона повертається додому пішки.
Ведуча ІІ:   Малювати не покидає, і згодом починає відвідувати драматичний гурток, організований подружжям вчителів  Калитів. Батьки погоджуються на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству.
У драмгуртку ставили «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка, «Наймичку» і «Безталанну» Карпенка-Карого, «Матір-наймичку» Тогобочного (інсценізацію «Наймички» Шевченка) тощо. У віці 24-26 років Катерина переважно грає «молодиць».
1928 року дізнається про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється, і їй знову відмовляють по тій же причині.
1939 Катерина чує по радіо пісню у виконанні Оксани Петрусенко. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».
До листа додає малюнок калини на шматкові полотна, котрий вразив співачку. Порадившись із друзями — Василем Касіяном і Павлом Тичиною — вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження  знайти Катерину Білокур та поцікавитися її роботами.
Богданівку відвідує Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин.
Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хитька вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна.
Ведуча ІІІ: 1944 — Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Пропонує Катерині виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур.
1949 — Катерина Білокур стає членом Спілки художників України.
1951 — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.
1956 — одержує звання Народного художника України.
Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін.
Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо. Весь світ облетають його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»

Ведуча ІV: У художниці зя'вляються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей, вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів — поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович та ін. У Богданівці в художниці з'являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.
Після закінчення війни сім’я Білокурів стає колгоспниками. 1948 р. помирає батько Василь Білокур. Катерина якийсь час живе з хворою матір’ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій з дружиною та 5 дітьми.
  Навесні 1961 року до болю в ногах додається сильний біль у шлунку. Домашні лікувальні засоби не допомагають, а у богданівській аптеці не має необхідних ліків.1961 р.).
На початку червня 1961 року помирає мати художниці. Того ж року Катерину Білокур відвозять в Яготинську районну лікарню. 10 червня їй роблять операцію, яка нічим не допомагає. У той же день художниця помирає. Похована в Богданівці.  Автор надгробного пам'ятника — скульптор Іван Гончар.  
  В основному Катерина Білокур малювала квіти. Нерідко в одній картині поєднувала весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. 6 жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні. Декілька разів зверталася до сюжету лелеки, котрий приносить дитину, але відмовилася від цієї ідеї через подив і нерозуміння оточуючих, котрі чекали від неї лише квітів. Аквареллю й олівцем працювала мало. Художницю більше приваблювали олійні фарби. Сама робила пензлі — вибирала з котячого хвоста волосини однакової довжини. Для кожної фарби — свій пензлик. 
 Самотужки опанувала техніку ґрунтування полотна.
Є представницею так званого «наївного мистецтва» — групи художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу.

“Нев`янучий квіт Петриківського розпису.”

Ведуча V: Декоративний розпис в Україні один з найбільш поширених видів декоративно-прикладного мистецтва.
Його твори - це світ краси і фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, адже в розписах народ висвітлював свої мрії настрої, своє світосприйняття. Це вид народного мистецтва, в якому яскраво і глибоко відобразились естетичні уявлення і художня культура народу. Використання і розвиток кращих народних традицій має велике значення у житті дитини.
Петриківський розпис в наші дні набуває все більшого розвитку.
Сучасні майстри, що працюють в цьому жанрі, збагачують його новою тематикою, новими орнаментальними мотивами. Сучасний петриківський розпис розвивається у сфері традиційно0побутового, самодіяльного мистецтва і творчості художників-професіоналів. Розпис застосовується в екстер’єрі та інтер’єрі громадських будівель у фарфоровій, текстильній, та поліграфічній промисловості.
Пройшовши складний шлях, на якому були і цінні надбання, і втрати петриківський розпис, увібрав все найкраще і невипадкове, що має бути збережене нами і передане нами, як цінна спадщина майбутнім поколінням.
Ведуча І: Природа для художника - вічне джерело натхнення.
Більше двох століть неповторну мелодію ведуть відомі на весь світ майстри Петриківки. Лине час, змінюються покоління, а в народі завжди були і будуть народжуватись ті дивовижні самородки, чиї талановиті руки дивували, дивують й дивуватимуть надзвичайною майстерністю. Та незмінними залишаються “інструменти” майстра: пензлики з котячого хутра та талановиті руки, що творять дива, заворожують очі, пробуджуючи почуття захоплення красою української землі, її талановитим народом.