Просвітницька година
Вклоняюся твоїй великій тіні,
Подвижнику, для нас вона свята.
Служив ти правді Господа Христа
І многострадній матері Вкраїні.
Служив їй вірно, серце і уста
Сповняв лиш ними в щиросерднім чині.
В тім подвигу, що ти його почав,
Що церкву рідну з небуття підняв.
У тім служінні, як апостол, сміло
Благовістив ти, закликав, будив,
І всіх відважних за собою вів
На боротьбу за благочесне діло.
Й цвіло воно за тих буремних днів,
В серцях твоїх подвижників горіло.
Та враг, що волю нашу розстріляв,
Те діло кров’ю страдників залляв...
І ти загинув за любов до Бога
Й свого народу в чорнім царстві тім
Не знаєм навіть де, в краю якім,
Твоя скінчився страдницька дорога.
Та рідна церква з іменем твоїм
Живе в серцях, як Духа перемога,
Бо кат (не знав він істини доріг)
Тебе убив, але не переміг.
Ведучий 1: Ці рядки присвячені церковному реформатору, першому митрополит Української автокефальної православної церкви, людині великої душі і самовідданого служіння на ниві духовного відродження українського народу, блискучому майстру проповідницького мистецтва Василю Констянтиновичу Липківському.
Ведуча 2: Ця виняткова за своєю відданістю Христу, Україні й нашій національній православній церкві людина все життя — аж до останнього подиху — свято зберігала вірність вічним заповідям Сина Божого. Вірність Христовим словам про «Пастиря Доброго», який готовий життя своє покласти задля ближніх своїх (задля рідного народу!). Вірність заповіту Сина Божого — брати свій хрест та йти вперед, за ним. Бо «той, хто витерпить усе до кінця — отой і буде спасенний» для Царства Небесного.
Ведучий 3: Митрополит Василь Липківський, цей найбільший, можливо, український мученик за віру ХХ століття, безжально вбитий НКВдистами на 74-му році життя, залишив нам нетлінний приклад — єдності думки, віри й подвижницького, самовідданого діяння, приклад, який безмежно важко наслідувати. Але саме цей приклад може і повинен бути дороговказом для українців, хай би до якої християнської конфесії вони належали. Бо йдеться про людину, яка пожертвувала життям заради великої справи — утворення і зміцнення єдиної, Соборної Української автокефальної православної церкви.
Ведуча 4: Творець відродження Української автокефальної православної церкви, митрополит Київський і всієї України, останній настоятель та доглядач Софії Київської, видатний богослов, мислитель, публіцист, педагог, проповідник, перекладач і релігійний письменник, Василь Костянтинович Липківський народився 20 березня 1864 р. у селі Попудні Київської губернії (нині — Черкаська область) у родині сільського священика.
Ведучий 1: Родинне коріння предків Василя Липківського сягає Галичини, проте згодом цей рід перебрався на Наддніпрянщину. Як і в багатьох сімействах, Липківські зберегли в багатьох поколіннях перекази (достовірні або, може, напівлегендарні) про справи давно минулих часів. Ось що міг чути про це малий Василь.
Ведуча 2: Розповідали, що прадід майбутнього митрополита в середині ХVІІІ століття працював домашнім учителем дітей одного польського магната. Колись весною двоє його синів — старший, Фотій, дід нашого героя, і молодший, Лаврентій — під час сильної повені, катаючись річкою на човні, не впоралися з бурхливою течією, і їхній човен, який понесло вниз руслом Бугу, опинився у степах Поділля.
Ведучий 3: Хлопці не змогли, а може, й не схотіли повертатися додому; спочатку вони жебракували навколишніми селами, а потім влаштувалися на роботу до одного з місцевих дяків. Якось священик того села попросив старшого брата, Фотія, відвезти важливого листа у Київ, до митрополита.
Ведуча 4: Владика у Вічному місті над Дніпром уподобав Фотія й вирішив залишити його в себе — у хорі та канцелярії. За декілька років митрополит вручив Фотієві особисту грамоту, в якій наказував юнакові відшукати собі «в глибинці» парафію, стати священиком та одружитися. Він так і вчинив. Після одруження Фотія на світ з’явився Костянтин — батько митрополита Василя Липківського.
Ведучий 1: Юний Василь здобув початкову освіту в Уманській бурсі, згодом навчався у Київській духовній семінарії. У 1885 році вступив до Київської духовної академії — навчального закладу, що відзначався в ті часи високою інтелектуальною атмосферою. 10 червня 1889 року захистив дисертацію і одержав ступінь кандидата богослов'я.
Ведуча 2: Ще за два роки 20 жовтня 1891 р. Липківського було висвячено на священика, а невдовзі — призначено настоятелем собору в місті Липовці Київської губернії та водночас — повітовим інспектором місцевих парафіяльних шкіл. Від 1903 р. отець Василь — уже протоієрей, а крім того — директор нововідкритої Київської церковно-вчительської школи, навчального закладу, в якому готувалися кадри для церковно-парафіяльних шкіл. Йому не було тоді й 40 років.
Ведучий 3: Здавалось би, перед молодим богословом і педагогом відкривалася «широка», блискуча кар’єрна перспектива. Проте ось у чому річ: з кожним роком, з кожним місяцем у душі Василя Липківського міцніло відторгнення, навіть відраза до офіційної, імперсько-бюрократичної, «вірнопідданої» Російської православної церкви.
Ведуча 4: Уже тоді майбутній митрополит усвідомив, що утворилося «величезне провалля між зовнішньою величністю і внутрішньою нікчемністю церкви російської, яка трималася державно-поліцейською підтримкою» (це — діагноз на сто років наперед!).
Ведучий 1: Під час революційного 1905 р. Василя Костянтиновича усунули з викладацької роботи за звинуваченнями в «українофільстві» й ліберальних поглядах та призначили (з «пониженням») настоятелем невеликої Свято-Покровської церкви в Солом’янці, тодішньому передмісті Києва.
Ведуча 2: Того ж 1905 р. його обирають головою з’їзду духовенства Київщини, на якому було висунуто вимогу: запровадити українську мову в церковне богослужіння та викладання в духовних школах.
Ведучий 3: Доленосний 1917-й став знаменним рубежем у житті В. Липківського — парафіяльного священика й викладача церковних шкіл (до речі, аж до самої Лютневої революції він перебував під постійним наглядом).
Ведуча 4: Саме після повалення самодержавства отець Василь Липківський став одним із лідерів руху за утворення Української автокефальної православної церкви — певною мірою за зразком Грузинської православної церкви, яка саме тоді, 1917 року, відновила свій автокефальний статус.
Ведучий 1: Прихильники відновлення соборних та виборних засад у церкві, переведення богослужіння на українську мову, будівництва церков у національному українському стилі згуртувалися у «Братство воскресіння Христа», одним з очільників якого був Василь Липківський.
Ведуча 2: У листопаді 1917 р. було організовано Всеукраїнську православну церковну раду, яка мала очолити церковно-громадський рух із підготовки до Всеукраїнського церковного собору, завданням якого була докорінна реформа української церкви і досягнення її реальної незалежності від московського православ’я (так, принаймні, бачив це сам Василь Липківський).
Ведучий 3: Скликання цього Собору виявилося тривалою, небезпечною та водночас надважливою справою; справою всього життя Василя Липківського. Змінювалася влада в Києві та Україні (Центральна Рада, більшовики, знову Центральна Рада, уряд гетьмана Скоропадського, Директорія УНР, знову більшовики), а Собор то відкладався, то саботувався, то його просто грубо забороняли...
Ведуча 4: Гетьман Павло Скоропадський та лідери Директорії УНР проголошували у своїх документах нагальну необхідність створення Української автокефальної православної церкви, проте не могли (чи не хотіли) втілити це у життя. А Василь Липківський продовжував невтомну боротьбу за Незалежну Церкву.
Ведучий 1: У квітні 1919 р. з активною участю отця Василя Другий збір ВПЦР вирішив приступити до утворення українських парафій. За місяць, 22 травня 1919 року, в супроводі хору під орудою Миколи Леонтовича Василь Липківський особисто відслужив першу літургію українською мовою в Микільському соборі на Печерську, збудованому ще гетьманом Іваном Мазепою.
Ведуча 2: Пізніше митрополит Василь так згадував про це: «На всеношній і службі Божій зібралася така сила народу, що не тільки в Соборі, а й навкруги його було тісно; весь нарід плакав, чуючи Апостол, Євангелію, Псалми рідною мовою; всі відчували, що це вперше після віків неволі «моляться на волі невольничі діти», як провіщав Шевченко».
Ведучий 3: Василь Липківський був блискучим проповідником, володів живою, пристрасною, образною мовою; у своїх промовах він порівнював плин життя Церкви з течією Дніпра, а дух служіння — з банею храму й закликав вірних до єднання з чистим повітрям неба.
Ведуча 4: Незабутні та надзвичайно актуальні саме зараз слова, сказані отцем Василем на одній із проповідей у серпні 1919 р.: «Коли ти не станеш згуртовано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як у Святому Письмі плакав колись народ Ізраїлю, на ріках Вавилонських, у вигнанні...»
Ведучий 1: І ось, зрештою, звершилася справа життя Василя Костянтиновича: 14 жовтня 1921 р., на свято Покрови, в Софії Київській зусиллями Липківського та його однодумців було скликано Перший Всеукраїнський церковний собор, який урочисто проголосив автокефалію Української православної церкви.
Ведуча 2: Серйозною проблемою стало у ті дні те, що жоден єпископ не взяв участі в Соборі, бо всі вони належали до Російської православної церкви в Україні. Постало питання канонічності самого Собору в таких умовах. На нього дуже чітко відповів у своїй промові Василь Липківський, адже 21 жовтня 1921 р. саме його було обрано на Соборі митрополитом Київським і всієї України — главою Української автокефальної православної церкви.
Ведучий 3: Ось на чому він наголосив: благодать Святого Духа притаманна не окремим єпископам, а Церкві загалом, тобто громаді вірних, і саме тому Українська церква, наразі незалежна від Москви, також має повне право покласти на обранця свої руки і звести на нього благодать Святого Духа, як це було за євангельських часів.
Ведуча 4: А потім — були неймовірно важкі роки боротьби за ствердження й розвиток в умовах тоталітарної більшовицької влади. Поступово була висвячена нова, незалежна від Москви, українська православна ієрархія, затверджені головні засади життя Української церкви — відокремлення від держави, автокефалія, соборність, а також рідна мова в храмах та церковних школах.
Ведучий 1: Собор окремо наголосив на непідпорядкуванні Української автокефальної православної церкви керівництву будь-яких інших церков, визнавши при цьому примусовий перехід Київської церкви під владу Московського патріарха незаконним та аморальним актом.
Ведуча 2: Серед мирян новоствореної церкви були такі видатні українці, як академіки Сергій Єфремов та Агатангел Кримський, письменники Григорій Косинка, Людмила Старицька-Черняхівська, композитор Кирило Стеценко. Звертаючись напередодні закриття Собору до українських православних вірян, митрополит Василь Липківський цілком слушно сказав: «Все, що сталося, було підготовлено найкращими силами України. Кожен з вас має бути апостолом Церкви Української».
Ведучий 3: Поза сумнівом, ці слова дуже добре почули представники більшовицької верхівки — як в Україні, так і поза нею. Попри свій войовничий атеїзм, вони не ставилися байдуже до того, чи буде православна церква в Україні справді національною, чи ні. Їм потрібна була кишенькова церква, керована з Москви.
Ведуча 4: Це добре розумів Василь Липківський. Гоніння церкви він пояснюввав так: «Влада скоро спостерегла, що наша Церква виростає в міцну і для влади небезпечну гору, вона проголосила себе «автокефальною», незалежною від московського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі думку про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона, нарешті, є національна, виховує народ в національній свідомості, а радянська влада проти всякої національної свідомості, особливо української».
Ведучий 1: На початку жовтня 1927 р. внаслідок лютих погроз, спільного потужного тиску агентів ГПУ, церковних ієрархів-розкольників і заздрісників, а також просто слабодухів на Другому Всеукраїнському Церковному Соборі митрополита Василя Липківського було позбавлено сану.
Ведуча 2: Незабаром і всю УАПЦ було піддано нещадним репресіям. Після 1927 р. Василь Костянтинович жив у злиднях, усіма забутий, під постійним наглядом; його періодично заарештовували.
Ведучий 3: У 1930 році радянська влада примусила УАПЦ оголосити про саморозпуск. Для митрополита розпочався найтрагічніший і водночас найплідніший у творчому плані період. Саме у ці роки він написав свою «Історію Української Церкви», уклав двотомник «Наука самоосвіти українського духівництва», написав підручники «На Старий і Новий Заповіт», «32 розмови з історії Всесвітньої Церкви», уклав кілька збірок власних проповідей, зокрема збірку «Проповіді на неділі й свята: Слово Христове до Українського народу», що містить 194 проповіді.
Ведуча 4: У 1934 році комуністи закрили Покровську церкву, а самого Василя (Липківського) виселили за місто – у хатку в Олександрівській слобідці. Там отець Василь, незважаючи на складні життєві обставини, продовжував працювати – писав «Історію Української церкви» та проповіді, листувався з українськими церковними діячами за кордоном, робив українські переклади богослужбової літератури, удосконалював церковний статут.
Ведучий 1: Про цей періад свого життя отець Василь згадував так: «Життя моє в нових умовах тяжке. Тулимось ми, троє старих, в тісній кімнатці-передпокої 2 кв. сажнів і перехідній до хазяїв з малою хворою дитиною, а вихід через кухню, де три хазяйки. Воду приходиться нести майже за 2 верстви, до базару не менше через усякі нетри. Та я не нарікаю, слава Богу й за те, як небудь аби того віку дожити. (14 грудня 1934 р.)»
Ведуча 2: 22 жовтня 1937 р. 73-річного отця Василя (він щойно отримав запрошення очолити Українську церкву в Канаді й дав на це згоду) заарештували востаннє. Вироком «особливої трійки» при Київському управлінні НКВД старого митрополита за звинуваченнями в «антирадянській агітації у великих масштабах», а також у створенні «антирадянської» організації українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР», було засуджено до розстрілу.
Ведучий 3: Вирок було виконано 27 листопада 1937-го. Вражає, що точне місце поховання Василя Костянтиновича ми не можемо з абсолютною достовірністю назвати й досі; лише на Лук’янівському кладовищі у Києві встановлено символічний пам’ятний хрест... Не оминули репресії і найближчих родичів Липківського: старша дочка отця Василя та двоє його синів також були заарештовані й відправлені у заслання до Сибіру.
Читець 2: (звучить музика)
Отче наш! Стаємо на коліна!
Молиться до Тебе Україна.
За невинні душі убієнні:
за ті, що спалені, потоплені, розстріляні,
що під зіркою Полин живцем зотліли,
що в жнива голодними у землю впали
й житнім колосом над світом проростали...
Отче! Молиться до Тебе Україна...
Це земля обкрадена і зраджена руїна...
Дивиться благально Тобі в очі.
Поможи їй вижити наш Отче!
Ведучий 1: Академік Агатангел Кримський цілком слушно назвав Василя Липківського «апостолом українського релігійно-національного відродження» (вдумаємось: апостоли — це безпосередні учні Христа, натхненні НИМ).
Ведуча 2: Нехай же для всіх українців-християн усіх конфесій духовною вищою настановою будуть слова митрополита, що їх він промовив під час його примусового усунення 1927-го: «Чого злякались? Чого перестрашились? Чи не знали раніше, куди й для чого ідете? Не бійтеся, хто служить Богові й любить свого брата! Не бійтеся, хто щиро хоче спасати свою душу! Не бійтеся і відганяйте сумнів! Коли наша справа правдива й угодна Богові, ніхто нас не переможе!»
Ведучий 3: Він не боявся! Нескореним українським Мойсеєм він залишився у пам’яті нащадків. У Києві на першому поверсі дзвіниці церкви Миколи Набережного було освячено приділ Святих новомучеників українських, з іконою «Святі українські Новомученики за віру і рідну Церкву», де зображений і митрополит Василь.
Ведуча 4: А нам священним дороговказом залишаються його слова: «Єдиний спосіб відновити в нашім народі силу до свого рідного вільного життя, любов до своєї отчизни України – це згадати, знати своїх предків, увійти з ними в духовне єднання, раз-назавжди твердо і ясно зрозуміти «чиї ми діти».
Ведучий 1: Сьогодні, щоб разом з нами вшанувати пам’ять митрополита Василя Липківського, до нас завітав отець ............................